Мене звати Ірина, мені 29 років. Я зі своїм чоловіком ще зі шкільних часів. Потім ми вступили до одного й того ж інституту, влаштувалися на одну фірму – завжди усе разом. Мій Сашко був хорошим залицяльником: тішив букетами, буквально носив на руках.! Як одружилися, я була найщасливішою!
Минули три роки шлюбу – і прийшли проблеми. Через одну невдачу я не змогла більше мати дітей. Потім внаслідок серйозної аварії, мій чоловік повністю втратив зір. Лікарі казали, що потрібен догляд і не знати, скільки часу займе відновлення зору. Чи зможе мій Саша знову бачити – нікому не було відомо.
Перші пів року старалася підтримувати свою другу половинку, проте потім зламалася. Не хотіла, щоб усе моє майбутнє було таким. Мала одного знайомого – хлопчину, який кохав ще з інституту. Він покликав за кордон – у Німеччину. Отож зібравши речі, я поїхала в іншу країну і покинула свого хворого чоловіка. Гадала, що зміна життя буде корисною.
Що ж, з новим залицяльником нічого серйозного не вийшло. Я його не кохала і дуже шкодувала, що пішла від чоловіка. Минув рік і я повернулася у рідне місто. Дізналася, що мій Саша вже знову може бачити й жити повним життям. А ще розказали мені таке: моя любов збирається одружитися з медсестрою, яка була постійно біля нього.
Що про мене? Досі його кохаю, а він і розмовляти не хоче.
А як би вчинили ви?