Як добре, що Бог посилає мені правильних людей. Ця історія про те як ми четверо не поділили море. І знаєте, на щастя, бо не знати як усе б завершилось.
У моєї донечки Ані є слуховий апарат ще з дитинства. Зараз ми відпочиваємо біля моря, тому, коли купаємось, то я його знімаю. І тоді моя донечка нічого не чує. Існують також для таких “вушок” і аквабокси, але ми беремо їх лише у ванну кімнату і басейн.
Сьогодні ми вже в котрий раз заходимо в море, а біля нас плюскочеться такий же хлопчик за віком як моя Анічка. Якось під час гри хлопчик мимоволі зачіпає мою доньку і ненароком штовхає її у воду. Звичайно, що моя донька не відчула наближення хлопчика і впала у воду. Все це сталось настільки швидко, що я взяла її до себе і заспокоїла.
Донечка почала скиглити від того, що дуже злякалась, адже це було дуже несподівано.
– Іди вибачся, – каже мама хлопчикові.
– Ні, – стоїть на своєму хлопчик.
– Ти образив дівчинку, штовхнув.
– Я не спеціально.
– Ну і що? Не спеціально, а вона плаче. Вибачся…
– Не хочу.
Насправді то хлопчик не був винним у цій ситуації, адже це сталось дуже неочікувано. Хлопчик бавився, байдикував і випадково штовхнув мою доньку. Загалом, море ми не поділили.
– Вибачся! – наполягає мама. – Скажи: “Вибач!”
– Не треба, – тихо кажу я мамі, коли хлопчик відвернувся. – Моя дочка, поки у воді, не чує, і не відповість.Мама задумливо подивилася на мене і відповідає:
– Треба. Треба вибачатися, якщо образив. Навіть не заради того, перед ким, а заради себе. Заради совісті…
Мені так сподобався цей маленький епізод, адже справді, якщо ти комусь забруднив дзеркало душі, то краще потрібно вибачатись і протерти душу. Заради себе і своєї совісті. Вибачення має сенс навіть тоді, коли Вас не почують і не побачать.
Через деякий час хлопчик підійшов до нас з Анею на березі й подарував дерев’яних качечок зі словами “Вибач мені, будь ласка”.
У нас теж були такі іграшки. Їх тут роздає дорослий чоловік із запискою:
“Я не говорю і не чую, але хочу зробити Вас трішки щасливішими”.
Я купила таку іграшку одразу, аби підтримати його, а жінка поруч, яка не купила каже:
“Навіщо Ви купували? А раптом обман? І він не глухий? І він просто “впарює” вам копійчану цяцьку за 50 гривень?”.
– Хм … Я ж не йому роблю приємно, я – собі. І я в будь-якому випадку, залишуся зі своєю совістю, а він – зі своєю…
Зараз я дивлюсь на цих качечок і розумію, що насправді життя складається з крихітних моментів і треба цінувати кожну мить, дякувати Богу за дар слуху і бачення.
Цю історію я і досі згадую зі слізьми на очах і думаю, що як добре, що моря ми таки не поділили.
Чи відбувались з Вами схожі історії?