Ця історія навчить Вас бути трішки добрішими до своїх батьків. Адже час біжить дуже швидко.
Я розповім Вам історію з життя жінки, яку знаю особисто. Галина Дмитрівна запам’яталась мені як дуже світла та хороша людина.
Ще багато років тому, коли вона одружилась зі своїм чоловіком, то вони купили хату у нашому селі. Почали вони там жити, облаштовувати двір, а потім на світ з’явились дві донечки.
Дівчатка росли як на дріжджах. Були дуже красивими донечками для батьків. Вони завжди збирали багато дітлахів у себе на подвір’ї та мали багато друзів.
А Галина Дмитрівна, поки діти грались встигала зробити обід та вечерю, поралась на городі та у квітнику. Так і чоловік працював цілими днями.
Батьки й не помітили як їхні обидві дочки швидко виросли. І от настав час відправляти їх у місто на навчання. Батькам було так боляче відпускати своїх улюблених донечок… Старенькі почали помічати, що в хаті вже нема того галасу, на подвір’ї немає криків дітей і взагалі вдома вже не така атмосфера. вже Галина Дмитрівна і менше почала готувати, бо живуть вони тепер двоє з чоловіком.
Але нічого не зробиш. Діти ростуть і тому треба відправляти їх у щасливе майбутнє. Дочки повиходили заміж, мали добре оплачувані роботи, тому все менше і менше приїжджали в село.
Згодом у Галини Дмитрівни загинув чоловік. Довго вона не могла пережити те, що сталось та все ж була змушена залишитись одна. Важко було їй ті роки. По господарству ніхто не допомагав, навіть поговорити не було з ким. Тоді її хата була пусткою. Вона любила пити чай і згадувати усі щасливі моменти, які були у тій хаті.
Одного ранку жінка вийшла на подвір’я, аби дати псові їсти. присіла вона на стільчик і почала пригадувати за свого чоловіка і за дітей. Від того запаморочилось в голові.
– Нічого, – промовила сама до себе вона, – зараз трішки полежу в кімнатці і все прийде в норму, все погане минеться.
Вона прилягла і почала дзвонити до старшої доньки, хотіла спитати як у неї справи.
Марина відповіла відразу:
– Мамо, привіт, у нас все добре. Я зараз квартальний звіт готувала, трохи зайнята зараз, давай я тебе пізніше наберу, можливо, як буде у мене час.
Квапливо промовила Марина, а Галина Дмитрівна так і не встигла нічого сказати доньці.
Вона поклала телефон збоку і подумала можливо їй вже немає для кого жити? У дітей свої проблеми й турботи, а з нею навіть хвилинки поговорити не встигають.
З такими думками та заснула Галина Дмитрівна і більш не прокинулась.
Тому цінуйте своїх батьків, дзвоніть до них частіше та піклуйтесь про них.
Як вважаєте чи правильно вчинили обидві дочки ?