Я досить часто приїжджаю в гості до свого шкільного друга. Він живе у приватному будиночку, недалеко від міста разом зі своїми батьками та дідусем. Власної сім’ї у нього поки немає, хоча пів року тому йому виповнилося 30 років. Було літо, ми з другом сиділи на ганку та роздивлялися наші старі фотографії.
Поруч з нами сидів старенький дідусь. – Класно було бути безтурботними підлітками – сказав мій друг.
– Дідо, а ти б хотів завжди бути молодим? – Я ніколи про це не думав, хоча знав одну людину, яка ніколи не старіла – сказав дідусь.
– Я вам розповім одну історію. На дворі був 1941 рік. Я тоді тільки розпочав своє навчання на мехматі, але розпочалася війна. Я вирішив йти добровольцем. Протягом двох тижнів нас тренували та навчали, а потім відправили на фронт. У військову частину за нами прислали декілька машин. Я одразу попрямував до першої машини, але хтось мене різко схопив за плечі. – Постривай, сідай у другу машину, тут веселіше буде. – сказав усміхнений хлопчина. Я послухався його і сів у другу машину. Не доїжджаючи до пункту призначення ми попали під обстріли. У першу машину влучила граната, вона згоріла вщент. А в нашій машині жодна людина не постраждала.
Всіх моїх друзів порозкидали по різних прифронтових частинах. Я хотів знайти того хлопчину, але так і не вдалося. Одного разу ми втратили звязок зі штабом, мені доручили знайти неполадку та усунути її. Я глянув на велике осіннє поле з рідким лісом і зрозумів, що напевно на мене чекає смерть.
Я акуратно почав ховатися від стрілянини у воронках. Так я пройшов половину шляху. І ось я знову почув цей голос: – Зараз потрібно бігти наліво, хлопче! Там буде безпечно, доберешся до потрібного місця! Я глянув на нього – це був той самий усміхнений хлопчина. Я безперечно послухався його і мені вдалося залишитися цілим та неушкодженим.
Після закінчення війни, я подався працювати в університет. Мене відправили на конференцію за кордон. Я стояв на вокзалі і думав на яку дату брати квиток назад: на сьогодні, або на завтра, щоб встигнути оглянути музеї та пам’ятники архітектури.
Я знову почув голос за своєю спиною: – Бери квиток на сьогодні. Напевно сім’я вже за тобою почала скучати. Я повернувся і побачив молодого усміхненого хлопця.
Я не задумуючись купив собі квиток на сьогодні. Вже будучи вдома я дізнався, що там, де я був у відрядженні, був стильний землетрус. Багато людей загинуло. Коли ми з твоєю бабусею вже були старші, то вирішили навідати твого батька в Києві.
Місто я знав досить добре і вирішив скористатися вранці підземним метро. Бабуся залишилася удома. Я підійшов вже на свою станцію, як хтось мене зупинив. – Ви ветеран? Навіщо вам у такому віці їздити на метро? – Я сам можу вирішити, як мені добиратися – обурився я. – Давайте я вас підвезу на машині. Куди вам потрібно? – запитав хлопець і широко усміхнувся.
Його усмішка мені була вже знайомою. Він довго мене ще умовляв і нарешті я погодився. Згодом, я дізнався, що вранці у метро стався теракт, більшість людей загинуло. Якби у мене була можливість ще раз зустріти цього хлопця, то я б неодмінно подякував йому за довгі роки життя.
А вам сподобалася історія?