Я не мав особливого бажання їхати на цю зустріч. Але мене вмовили: “Тобі він точно сподобається. Ігор – молодий бізнесмен, який добився всього своїми силами. Позичив гроші, відкрив перукарню, справа дала бажаний результат, а потім з’явилося ще дві”.
Я повинен був взяти у нього коротке інтерв’ю, щоб він мені розповів про свою історію успіху. Приїхав я в офіс, а там лише одна молодь, на стінах висіли незрозумілі плакати та картини.
В Ігоря не було свого кабінету, він сидів на великому шкіряному дивані, виставивши свої ноги на журнальний столик. “Дивний персонаж” – злісно подумав я.
Ігор сказав: “Вибачаюся, зараз я відповім на повідомлення і ми розпочнемо”.
Я акуратно присів навпроти нього. І раптом в куточку дивана помітив невеличкого іграшкового зайця в кумедних штанцях.
Такий зайчик колись був у мене в дитинстві. Його подарувала мені бабуся, як тільки мені виповнився один рочок. Поки Ігор відписував, я мимоволі почав поринати у своє дитинство. Той зайчик був колись моєю улюбленою іграшкою.
Зайчик завжди був поруч зі мною, я з ним спав, гуляв, їв, навіть розповідав йому найпотаємніші секрети. Приблизно до років семи цей зайчик був моїм найкращим другом. Коли у нього відірвалося око – ми з мамою пришили замість нього гудзик.
А потім я одружився. Одного разу, коли моя дружина затіяла генеральне прибирання в нашій квартирі – зайчик пропав. Я дуже сильно розізлився, але дружина запевняла мене, що вона іграшку не викинула, а просто віддала дітлахам у дворі. “Навіщо тобі ця іграшка? – запитувалася вона. – Ти вже дорослий чоловік, Олексію”.
Я не став їй розповідати про те, як в дитинстві любив розмовляти з ним і як він мені допомагав жити. Не думаю, що вона мене б зрозуміла. Я часто згадував цього зайчика.
Я вважаю, що такі іграшки безцінні, вони для нас як ангели-охоронці.
Ігор нарешті поклав свій телефон у сторону і сказав мені: “Ну я готовий розмовляти”. Ми досить довго з ним спілкувалися, він мені справді почав імпонувати. Вже коли інтерв’ю підходило до кінця, я вирішив запитатися: “Це ваш іграшковий зайчик?”.
Ігор посміхнувся: “Так, він мій. Я вважаю його своїм талісманом. Знаєте, він завжди зі мною. Так, він досить пошарпаний та старий, але я ріс без батьків, в дитячому будинку, тому він для мене означає дуже багато. Не подумайте, що який божевільний. Я завжди ділився з ним своїми планами на майбутнє”.
Ігор додав: “Надіюся, ця історія про зайця не попаде в інтерв’ю?”.
“Ні, не переживайте”, – відповів я.
Повернувшись з роботи, я запитався в дружини: “Скажи чесно, де ти поділа мою улюблену іграшку?”.
Дружина відповіла: “Олексію, вже пройшло п’ятнадцять років, а ти все ще продовжуєш згадувати про цього зайчика. Я зібрала всі старі іграшки і віднесла в дитячий будинок. Цього зайчика одразу ж схопив якийсь хлопчик, на вигляд йому було років 3”.
Я щиро засміявся. Несподівано я зрозумів, що мій зайчик став для когось ангелом-хранителем. Ігорю ця іграшка колись була набагато потрібніша ніж мені. Я вважаю, що наші старенькі іграшки магічні і здатні творити неймовірні чудеса. Принаймні, я дуже хочу в це вірити.
А вам сподобалася історія?