На самісінький Великдень у Власенків було шумно. Сьогодні до них з’їжджаються діти та онуки. Всі разом підуть у церкву, а потім сідають за святковий стіл.
Велика родина — радість для всіх батьків. Діти приїжджають не лише на свята до батьків, як це часто буває. Вони всіляко допомагають своїм батькам, оскільки роки вже не ті, щоб батьки самотужки мали силу доглядати за господарством та за хатою. Юрій Федорович та Валентина Іванівна мали чим похвалитися — вони виростили десятьох дітей. У кожного вже є своя сім’я. Так тепло стає на душі, коли разом збирається вся сім’я. Старший син, Василь, часто жартує:
– Коли сідаємо за стіл, то аж серце радіє, а коли до роботи встаємо, то серце починає плакати.
– Ой, ну що ти говориш, Василю, – відповідає сміючись, мати, – і як ми б могли без вас справитися? А так кожного тижня, на вихідні хтось з вас приїжджає до нас. Навіть уявити собі не можу, як люди живуть ціле життя без дітей.
– А я собі не можуть навіть уявити, як можна мати одну єдину донечку і ту віднадили від себе, – сказала донечка Ірина і кивнула головою на сусідську хату.
Там бабуся Ольга сперлася тихенько на тин і заглядала у двір Власенків. Бабуся викликала лише у всіх жалість. А коли розглянути її, то можна помітити злий та заздрісний погляд. Всі її сусіди крім прокльонів більше нічого не чули
– Ви тільки погляньте, знову те кодло зібралося, – у свято з ненавистю говорила стара, – понаїхало. Це ж скільки потрібно наготувати. Немає на них управи. Тільки б їли і реготали на весь двір.
У свої вісімдесят років Ольга залишилася самотньою та й ще будучи молодою, вона полюбляла зі всіма сваритися. Ніхто не любив її в селі. Деякі жителі розповідали, що вона вміла ворожити. Часто полюбляла вона чужих чоловіків із сімей забирати. Правда то, чи тільки чутки, але поховала вона їх зо п’ять. Кожен чоловік йшов від сім’ї заради цієї Ольги. А потім раптово починали хворіти, чахли на очах і покидали цей світ.
Народила вона свою першу дитину аж в сорок років. Але чомусь вона з ненавистю ставилася до тої бідолашної дитини. Вирішила Ольга віддати свою дитину в інтернат, як тільки їй виповнилося шість років. Говорила, що немає часу на те, щоб її виховувати, ось скільки всього потрібно по господарству зробити, а не у доньки-матері гратися. Тоді й вперше вона посварилася з Власенками. Валентина тоді була вагітна п’ятою дитиною. Як тільки почула, що Ольга хоче віддати свою дівчинку в інтернат, то всіляко намагалася її переконати, що не варто цього робити. Як можна при живій матері таке робити? Валентина ніяк не могла цього зробити. Дівчина досить часто приходила до них у двір бавитися. Ох і дістанеться мені потім, – повторювала дитина.
Ольга завжди змушувала доньку виконувати непосильну роботу. І досить часто Валентина чула, як дівчинка тихо плакала у себе на подвір’ї. «Може цій дитині буде набагато краще в цьому інтернаті, – якось сказав Юрій Федорович, – хоч не будуть над нею так знущатися».І все-таки Ольга віддала дівчинку в інтернат. Провідувати їздила лише раз в рік, а на канікули на тиждень привозила до себе в село. А коли її Світланка закінчила школу та приїхала назад до мами, то та її навіть не впустила на подвір’я.«У мене немає місця для тебе», – такою була відповідь.
Світлана тоді прибігла до сусідів Власенків, посиділа у них, а ввечері поїхала назад у місто. Розповіла, що там їй є де жити. Одна вихователька з інтернату полюбила її, як свою власну донечку. Завжди допомагала їй. Ось дівчинка і повернулася до неї. З того часу, Світлана більше не з’являлася в селі. А Ольга напевно думала, що все життя буде молодою та здоровою, але роки взяли своє. Вже стару жінку не радувала ні хата, ні господарство. Щодня сиділа вона на лавочці біля будинку і щось говорила сама до себе.
Валентина Іванівна тихо покликала до себе правнука Назара.
– Бачиш там сидить бабуся Ольга, візьми пасочку і занеси їй, – простягнула вона торбинку малому.
– Гаразд, бабусю, – Назар радісно схопив торбинку і побіг до Ольги.
Привітався, віддав гостинці і пішов додому. Жінка взяла торбинку і почала знову бубоніти собі під ніс: «Ти тільки поглянь на них, хочуть придобритися. І навіщо мені їх подарунки? Мені від них нічого не потрібно. Мені й самій добре…». Присіла вона знову на лавочку. На вулиці була сонячна погода, так тепло та гарно.Співали пташки, а сонячні проміння купалися в легкому вітрі. І щось сильно запекло біля серця. «Серце… а я завжди собі думала, що я черства і у мене там нічого немає». Тільки встигла сказати Ольга цю фразу. Тихенько притулилася до стіни і так і завмерла з паскою в руках.
Знайшли Ольгу наступного дня під хатою. Похорони пройшли тихо. «Говорять, що якщо людини не стає на Великодні свята, то їй дуже пощастило: в цей час відкривається рай і душа потрапляє прямісінько туди. Вона собі власноруч тут влаштувала пекло, нехай хоч там у неї буде мир та злагода…». Світлана поклала квіти на могилу і взяла під руку Олену Степанівну, ту саму виховательку з інтернату, яка стала для неї найдорожчою людиною. Й промовила тихо до неї:
– Йдемо, мамо, нам потрібно їхати додому…
Як ви вважаєте, чому жінка була такою злою все своє життя?