Була у мене колись одна знайома. Вона з будь-якого приводу могла зробити справжню катастрофу. Незначне підвищення температури перетворювалося на смертельну хворобу й вона хутко збирала коло себе всіх своїх рідних. Хтось їй градусник подавав, хтось до аптеки ходив, а хтось готував бульйони, щоб вона швидше одужала. Так було постійно. Вона ще й регулярно запитувала: “Ну що, вже зменшився мій прищ на носі? Вже менше кашляю?”.
Згодом я зустріла її й вона без особливого бажання розповіла про свою страшну хворобу. Про це не знав ніхто і я сильно здивувалася, адже раніше знала її зовсім іншою. А вона сказала мені : “Мала біда кричить, а велика мовчить”… Тоді я й зрозуміла, що коли у житті людини відбувається щось дійсно важливе, вона ніби опускається на землю й більше не хоче ні про що говорити.
Наведу приклад з однокласницями. Якось вони виходили заміж. Обоє були Оксани й в обох весілля назначене на один день. Вони ніколи не дружили й не змовлялися такого робити. От одна з них постійно розповідала про своє дороге плаття, з пишною спідницею, рюшами та іншими прикрасами, а інша завжди мовчала. Плаття, та й плаття, нічого особливого. Тоді всі подумали, що у другої просто грошей не було на щось особливе, тому багато від неї й не очікували. А жили вони в одному під’їзді, тому проводжати у РАЦС зібрався увесь клас. Цікаво було подивитися хто якою нареченою буде.
От вийшла хвалькувата Оксана, але сукня її не справила ніякого враження. Мабуть, сталося це тому, що всі очікували чогось неймовірного та казкового, а по факту – нічого особливого. Вона сіла в авто і поїхала. Аж раптом з під’їзду випливла справжня богиня. Друга Оксана виглядала неймовірно красиво. Ніхто не міг повірити, що звичайна дівчина може виглядати настільки чарівно! Справжня принцеса.
Або ж інший приклад. Колись давно я прийшла на нову роботу й дівчата у колективі завжди збиралися разом пити каву й кожна намагалася вихвалятися. Комусь чоловік золоту підвіску подарував, хтось купив автівку, а хтось просто новим ремонтом хизувався. Проте було декілька дівчат, які ніколи на ці посиденьки не приходили. Про їх життя ніхто нічого не знав й більшість вважала їх недостатньо цікавими та заможними. Всі думали, що їм просто нічого розповісти.
А потім мені пощастило потрапити до однієї з них в гості. Ви не розумієте, наскільки гарний та затишний у неї дім. Все буквально пронизане щастям та любов’ю. Одного разу я наважилася запитати, чому вона ніколи не розповідала про це на роботі, а вона сказала:
Тому що у них всіх миті щастя, а у мене ціле життя. Люди різні бувають. Не те що б я сильно забобонна була. Але … краще за хвилини сумнівного тріумфу для когось, є роки спокійного і тихого, особисто мого щастя…
Як ви вважаєте, чи варто ділитися такими моментами з іншими?