Нещодавно мені виповнилося 76 років. Я свого віку навіть не відчуваю. Мені здається, що я б навіть марафон пробігла, але минулого року ніби наврочили! Спочатку лежала 2 тижні у лікарні з запаленням легень, а потім ще й зламала стегнову кістку. А з такою травмою ходити доволі важко та й процес відновлення доволі довгий. От донька мені й запропонувала до неї переїхати. Там хоч догляд якийсь та й у гурті веселіше. Я зібрала свої речі та поїхала, думала на декілька місяців, а вийшло на цілий рік.
З самого початку все складалося добре, а потім я почала помічати, що зять мій мене не дуже любить. Злий дуже ходив, бурчав собі під ніс. Його матір померла декілька років тому, але якби була жива, то і її, мабуть, довелося б до себе забрати. Мені від такого ставлення було не дуже зручно, тому одного разу я сказала:
– У вас діти дуже добре, але я певно додому повернуся.
– Та чого? Лишайтесь у нас назовсім, – швидко проговорив зять.
Я такої відповіді геть не очікувала, тому сказала, що мені потрібно подумати. Наступного дня, коли діти пішли на роботу, я зібралася та поїхала додому. Будинок мій був неподалік міста. Можна було доїхати електричкою. Вирішила перевірити як там моя хатина, може які речі з собою взяти. Та коли я зайшла на подвір’я, то побачила, що поруч з воротами лежить велика купа речей. Це були мої речі! Я придивилася, а там всі старі фотоальбоми, статуетка – єдине, що лишилося від моєї сестри та купа інших, дуже важливих для мене речей.
Поки я там стояла, з будинку вийшов якийсь чоловік. Виявилося, що він цей будинок винаймає й має намір його викупити. Сказав, що вже навіть половину грошей віддав. Я не стала розказувати хто я така, просто подякувала й повернулася до дочки. Я просто не могла зрозуміти, як вони могли так зі мною вчинити. Я ж виросла в тому будинку і дітей своїх виростила. Хіба ж можна просто так його продати? Та ще й без мого дозволу!
Коли діти повернулися я швидко їм про все розповіла. Донька була у розпачі, постійно вибачалася, а зять навпаки, почав кричати та звинувачувати мене в тому, що я зовсім не ціную їх старання.
– Ви тут на всьому готовому живете! Чого вам не сидиться? Ми ж для ваших онуків стараємось!
Я мовчки вислухала всі його крики, а потім сказала, щоб завтра повернули всі мої речі на місця й виселили того чоловіка. Всі документи на хату все одно оформлені на мене.
– Як ми виселимо? Ми ж вже навіть половину грошей взяли і половини з них вже нема.
Я дізналася якої суми не вистачає і віддала зі своїх заощаджень. Сказала, що якщо через 2 дні не повернуть все на місця, то я піду у поліцію. Хату продавати я не збираюсь. Нехай самі свої грошові проблеми вирішують, раз хочуть розпоряджатися чужим майном.
Донька ще довго просила пробачення. Я сказала, що вибачила, але в душі розумію, що тепер доведеться самій з усіма хворобами справлятися. Не хочу я більше хату лишати. Людина я стара й дуже прив’язана до спогадів. У цьому будинку все моє життя. Важко усвідомлювати, що хтось хотів його продати.
Що б ви зробили на місці головної героїні?