До зустрічі з Мироном я не вірила в кохання з першого погляду, але воно таки існує. Одне побачення – і нас одразу накрило з головою почуттями.
Ніхто з друзів і рідних не здивувався, коли через 6 місяців хлопець зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі від щастя!
Все було б ідеально, якби не квартирне питання. Грошей у нас з Мироном було негусто, мої батьки нічим допомогти не могли. На той момент маму якраз скоротили на роботі.
Тоді на допомогу прийшла свекруха, Василина Дмитрівна люб’язно запропонувала переїхати до неї.
Вона зі своїм молодшим сином живе в трикімнатній квартирі. Місця всім мало би вистачити.
Спершу я раділа такій затії, а потім зрозуміла, що брат Мирона – ще той ледацюга. Нічого сам робити не вміє. Навіть хліба собі не вріже!
Завжди залишає гору посуду, навчається на одні двійки в університеті, бідна пані Василина тільки “подачки” носить викладачам, щоб його не вигнали геть. Ігор зранку прокинеться, навіть зуби не почистить і одразу вмикає комп’ютер, до ночі може у різні ігри грати. А в нас маленька дитинка, тільки 3 місяці нещодавно виповнилося. Донечка не може спокійно спати – заважають крики Ігоря. І що ми тільки з ним не робили, все марно…
– Ти тут ніхто, не командуй, – каже Ігор, коли я прошу його скрутити звук в колонках чи допомогти спустити коляску на вулицю.
Місяць тому свекруха попала в лікарню, серцевий напад. Лікарі не дають жодних позитивних прогнозів. Кажуть, що тут нам допоможе тільки диво. І тоді я зрозуміла, що це чудова нагода вирішити нашу проблему з житлом.
– Нехай твоя мама запише нас як єдиних власників. Все-таки, нас троє, а я хочу ще малюка народити. Не збираюся все життя далі опікати твого брата, немов йому 3 рочки. Дорослий чоловік, дасть собі ради в цьому світі.
Мирон тільки знизив плечима та сказав, що раз це моя ідея – я сама повинна поговорити з Ігорем.
– Окей, тільки з вас 50 тисяч доларів, – байдуже відповів хлопець.
– Тобто? У нас нема стільки грошей. Де ми їх можемо взяти?
– Ну продайте щось, візьміть кредит, придумай, це ж твоя пропозиція.
– Ти знаєш, що я зараз у декретній відпустці, мій чоловік утримує всю нашу родину. Навіть ліки твоїй мамі купуємо. Тобі вже 20 років, хоча б міг роботу знайти, а не сидіти в нас на шиї!
– Мені байдуже. Повторити кожну букву, щоб ти зрозуміла? Якщо хочете, щоб я переїхав геть – або купуйте мені окрему квартиру або ж давайте гроші. Інакше я не переїду нікуди!
Я не стала з ним сперечатися, голосно грюкнула дверима та пішла геть. Ось така ситуація склалася. Чесно, я сподівалася, що до Ігоря рано чи пізно прийде все-таки частинка розуму. Однак, дарма так думала. Мирон не хоче зі мною взагалі на цю тему розмовляти, бо вважає, що це безнадійно. А до свекрухи я не хочу йти, бо вже знаю на перед відповідь. Буде захищати свого синочка. Я вже думаю про те, щоб просто забрати свої речі й дитину та переїхати до батьків. Ноги моєї більше не буде у тій квартирі. Повернуся хіба за умови, що на нас перепишуть дарчу.
Можливо, дівчина надто прискіплива до брата? А ви як вважаєте?