Передбачити, що буде у нашому майбутньому практично не можливо.
Навіть не можна зорієнтуватися на те, що буде з нами у найближчі дві-три години. Життя складається з моментів, а люди не завжди добре розуміють наслідки своїх дій у цьому моменті. Ми рідко коли зважуємо усі за проти, бо майже завжди ігноруємо почуття.
Мало б бути все інакше, бо народна мудрість каже: «Сім разів відміряй, а один відріж.» Та буває і таке, що навіть свідомі вчинки людей приводять до цілковитого краху.
На жаль, є така установа, як будинок малюка. Мабуть, чули про таке місце, чи не так? Ми знаємо, що сюди потрапляють дітки від яких відмовилися батьки. Саме батьки вважають, що зробили правильно, коли підписували відмову. Так, цю дитинку хтось може всиновити та прийняти у свій дім, а якщо ні, то вона житиме в інтернаті, де буде отримувати турботу лише від нянечок, які змушені віддавати свою любов і іншим з такими ж долями, як і цей малюк. Ніби, все нормально, але яка глибока дійсність є?
Лише спробуйте зайти у будинок малюка. Спочатку ви почуєте гамір, сміх або плач, а коли зайдете до них, то побачите десятки однакових ліжечок із маленькими, зовсім крихітними рученятами, що так просяться на ваші руки. Всі вони, вас зовсім чужу людину, називають мамою і мудрим поглядом благають забрати та пригорнути.
Дивитися на цю картину без сліз майже нереально. Просто розумієш, що дитина росте взагалі без навіть мінімальних пестощів, вона ніколи не буде знати, як це відчувати себе донькою або сином.
Вони щасливі вже тому, що хтось їх погладив, або дав звичайну кульку. Ці малюки все ж є плодом чиїхось почуттів, але зараз про них забули. Ніхто не згадує навіть про те, що вони важливі. Залишаючись на завжди сиротами, вони не знають, що таке святкувати день матері та ніколи нікого не зможуть назвати татом, бабусею… мамою.
Ви зараз можете уявити своє життя без цих слів? Важко, правда?
Всі ми хочемо, аби нас любили, піклувалися про нас та мріємо бути важливими для когось. А у цих діток такі почуття загострені. Для них критично не вистачає усього, але вони змушені терпіти та відповідати за вчинки своїх батьків.
Це все людська безвідповідальність. От знайде згодом дитина своїх біологічних батьків, захоче зазирнути в очі та почути відповідь на потаємне питання, яке їх мучило усі ці довгі роки: за що і для чого, ти мене покинула, мамо?
Просто подивіться у очі.
А у вас ще є сила нарікати на своє життя? У вас були батьки, вам надавали усе необхідне, а зараз маєте те на що ви заслужили самостійно.
Якби постійно думати про те, що маємо ми, а що бідолашні дітки, які ростуть без батьків – людство перестало б скиглити.
Не матеріальне багатство головне у житті. Далеко не воно. Подумайте про багатство душі.
А вам шкода діток, які виросли без батьківської опіки?