Ми з чоловіком ще молодими переїхали жити у місто. Довго та важко працювали та змогли здійснити свою мрію: купити велику двокімнатну квартиру. Після покупки власного житла задумалися над поповненням. Через рік у нас народився син Богдан.
Час пролетів дуже швидко. От наша дитина вже доросла та створила власну родину. Ми з чоловіком вирішили переїхати жити в село до моєї матері, а дітям залишити квартиру. Правда невістка моя мені зовсім не подобається, але це вибір сина, тому я мовчу. Все ж квартиру переписувати ми не поспішаємо, побачимо, як молоде подружжя житиме.
З того час минуло уже 10 років, а з Богданом ми бачимося лише на Різдво. Він приїжджає з дружиною до нас в село на один день, а вранці одразу додому. До себе вони нас взагалі не кличуть.
Ми з чоловіком уже не молоді, моя мама зовсім старенька. Біля дому є великий город. Обробляти його самостійно важко, але й допомоги немає від кого чекати. Якось ми попросили сина з невісткою приїхати на поміч, але вони сказали, що на вихідні зустрічаються з друзями. За те, коли потрібні будуть харчі, одразу ж до нас приженуться. Але ми теж не дурні, більше вони від нас нічого не отримають!