У Тані не було нікого, тільки одна бабуся. Вірніше батьки були, як же без них, але коли дівчинці було два роки їх не стало. Таня і не пам’ятала їх зовсім, знала тільки по фотографіях та за розповідями бабусі Каті.
– Тато в тебе красенем був. Він коли в наше село приїхав, то всі дівки за ним бігали. А він маму твою полюбив. Її не можна було не полюбити. Вона у мене була як берізка біла. Струнка, гарна, роботяща. Ось він її й взяв з собою в місто. Ех, якби знала я, що таке трапиться, то ні за що б її не відпустила. Тепер одна втіха мені залишилося на старості – ти, моя внучечка, – говорила бабуся Катя, цілуючи внучку в біляву голівку.
Таня дивилася на мамині фотографії і їй хотілося бути такою ж красивою, щоб її називали берізкою. А поки що вона жила з бабусею в селі, ходила в школу і радувала хорошими оцінками. Як і всі діти, Таня чекала літніх канікул. Не тільки тому, що можна не вчитися, а тому, що на літо в село приїжджав Остап. Бабуся Остапа жила по сусідству, тому діти здружилися відразу.
– Молодий і молода, всюди разом, хоч біда! – кричали їм услід сусідські діти. На що Таня сварилася, а Остап сміявся.
– Та ну їх. Вони ж не розуміють нічого, – говорив він і брав Таню за руку, щоб разом піти на околицю села.
Але тоді було дитинство, тоді все здавалося дитячим і природно простим. Зараз Тані було чотирнадцять років і вона закінчила восьмий клас. Попереду ще два роки навчання в школі, а потім треба думати про майбутню професію.
– Ти ким хочеш стати, Тане? – питав Остап, коли вони сиділи на своїй улюбленій галявині, всипаною блакитними незабудками. Вона трохи помовчала і, зірвавши квітку, відповіла:
– Учителькою, як моя мама. Вивчусь, приїду в село і буду вчити діток.
Остап ліг, закинувши руки за голову і, дивлячись в блакитне небо, по якому носилися ластівки, мрійливо сказав:
– А я буду льотчиком. Я хочу літати високо над землею, як ці птахи, і дивитися на світ їхніми очима.
Таня посміхнулася, Остап завжди був мрійником і романтиком. Він читав книги про авіацію, захоплювався льотчиками і їх подвигами. Остап сів, взявши Таню за руку, серйозно запитав:
– А ти будеш мене чекати?
Вона подивилася в його блакитні як бездонне небо очі й тихо відповіла:
– Буду.
Він підсунув до неї своє обличчя і боязко поцілував в губи. Перший поцілунок, це як перший звук від новонародженої дитини – несміливий і наполегливий одночасно. Таню переповнювало щемливе відчуття, коли вона бачила на своєму вікні букетик блакитних незабудок, які щоранку приносив їй Остап.
-Ти моя незабудка, – шепотів він їй, цілуючи на прощання.
Літо, наповнене щасливими мріями й першим коханням, закінчилося швидко. Остап їхав в місто, а Таня залишилася його чекати. Він писав листи, які вона складала в коробку з-під взуття. Там же зберігався засушений букетик незабудок, як пам’ять про перший поцілунок. А потім було літо без нього. “Прости, моя мила незабудка! Цього літа мені потрібно готуватися до вступу в льотне училище. Я цілими днями сиджу в бібліотеці й читаю, читаю, читаю. Але вечорами згадую тебе. Ти мені снишся, Таня “, – писав Остап, вкладаючи в конверт малюнок, де він ручкою малював букет незабудок.
А ще через одне літо і сама Таня поїхала вступати до педагогічного інституту. Листи від Остапа стали приходити все рідше, поки зовсім не припинилися. Вона вивчилася на вчительку і, як мріяла, приїхала у своє рідне село, щоб навчати дітей. Через деякий час Таня вийшла заміж за чудову людину, який душі в ній не чув.
Вона відповідала йому взаємністю, але зітхала, дивлячись на блакитне небо, по якому, залишаючи білий слід, летів літак.
Йшли роки. Бабусі Каті не стало. Бабусі Остапа теж, а він навіть не приїхав … У Тані народилися діти, двоє прекрасних синів, які виросли й поїхали в місто вчитися. Одного разу раптово не стало чоловіка …
Ось і стала Таня такою ж старою, як була її бабуся. Вона вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в сільській школі, тому що не уявляла своє життя без роботи. Літніми вечорами вона часто ходила на їхню з Остапом галявину і, взявши гілочку незабудок, дивилася вдалину.
– Ти будеш мене чекати?
– Буду, – луною в серці відгукувалися слова двох закоханих.
Але одного разу вона прийшла на галявину і побачила старого.
Його сива голова дивилася у вечірнє небо, а в руці він тримав букетик блакитних незабудок.
– Остап, – прошепотіла вона. Старий повернувся і їх очі зустрілися.
– Ось я і повернувся до тебе, моя незабудка, – сказав він, притискаючи її суху руку до своєї старечої щоки.
І безслідно розтанули роки очікувань і нездійсненних надій. І зникли гіркі хвилини розчарувань, коли його тремтячі губи доторкнулися до її теплої щоки. І ось на небі вже з’являються зірки, а на річку опускається білий туман. Але на галявині сидять двоє, тісно притулившись одне до одного …
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.