Микола Іванович давно один. Його син приходить до нього часто. Допомагає, чим може, приносить продукти, ліки. Микола Іванович не почувається одиноким. На вулиці чекають такі ж, як він сам, пенсіонери. І вони довго сидять ведуть розмови про життя, минуле і нинішнє.
Але інколи чоловік відчуває недостатність уваги. Звідки воно ото все береться на душі – і сам сказати не може. Та напливає іноді така самотність, що не знає куди себе й діти.
У такі хвилини Микола Іванович намагається читати чи шукати щось цікаве в інтернеті. Одного разу зайшов так на сторінку якогось Олександра Петровича. Зацікавився, почав переписуватися з ним. Розмови виявилися цікавими. Здавалося, що в них багато спільного. Згодом вияснилося, що живуть в одному місті, тільки в різних його кінцях. Про реальне знайомство не говорили. Вистачало листування, яке вели кожного дня. Микола Іванович звик, що увечері в нього є співрозмовник.
Коли в чоловіка наближався день народження, з’явився гарний привід запросити Олександра Петровича на свято. Тим більше, що в нього ювілей, шістдесят п’ять років. Відповіді чекав два дні. Вже почав хвилюватися, чому Олександр Петрович не виходить на зв’язок. Нарешті написав, що приїде. Чомусь перед цією зустріччю Микола Іванович хвилювався. Адже на святі, окрім запрошеного гостя, буде син із дружиною і доньками, кілька друзів і свати.
Коли під’їхало таксі, Микола Іванович чекав біля під’їзду. З машини вийшла вишукана жінка. Симпатична, виглядала молодо. Вона запитала, де живе Микола Іванович. Чоловік відповів, що це він. Яке ж було його здивування, що переписувався він не з Олександром Петровичем, а з Олександрою Петрівною! Виявляється вона пізно помітила, що Микола Іванович вважає її чоловіком, не стала писати правду. Сьогодні вирішила все виправити.
Чоловік ніколи не думав, що в такому зрілому віці його наздожене кохання. Коли його бачили друзі, дивувалися, наскільки він помолодів, яким виглядає щасливим. Не те, що раніше.
Син радий за тата. Адже йому більше не потрібні ліки, він почувається добре. Олександра Петрівна так і залишилася біля Миколи Івановича від дня народження. Вони перевезли її речі до нього у квартиру, а її квартиру здали квартирантам. Так вона під наглядом, і лишня копійка не завадить.
Олександрі Петрівні п’ятдесят дев’ять років. Вона живе одна. Чоловік давно помер, дітей немає. В інтернет заглядала від нудьги. Та коли почали переписуватися з Миколою Івановичем, їй стало цікаво. Щось своє, рідне було в тому листуванні. А коли він запросив на день народження, вирішила поїхати, подивитися, чи справді інтуїція її не підводить. Ні, не підвела.
Через деякий час молоді повідомили сина, що одружуються. А син тільки радий за тата. Адже така переміна тільки на краще, хто ж від такого відмовиться.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.