– Привіт, все добре, не хвилюйся. Ти ж скучив за мною, правда? Я хочу до тебе.
А ще взимку вона сказала йому: з часом ти мене забудеш, а твої почуття згаснуть.
Вона часто йшла з нашої квартири і розривала відносини, але моє серце завжди тримало її.
Навіть коли я спав, то почувався самотнім без неї, без її тепла та такого милого сопіння.
Так, я навіть ховав речі, які хоч якось нагадували про неї, але знову ж діставав їх, бо це були речі без яких побут просто не можливий.
Час взагалі не лікував, а навпаки показував наскільки сильно я люблю її.
– Не сумуй і йди собі насолоджуватися життям, поки неодружений – говорили друзі.
– Візьми відпустку, – наполягав шеф.
Так, я розумів, що відпустка зараз є найкращим варіантом для мене, тому поїхав у маленьке містечко біля Азовського моря.
Ясна річ, що у квітні не будуть купатися у морі, тому і туристів там майже не було
Тому, я користувався пустими пляжами, завжди приходив сюди на цілий день, аби роздумувати про вічне та робити для себе самоаналіз.
Та навіть тут мені все нагадувало про цю жінку.
Коли віяв теплий вітер, мені здавалося, що це її волосся пестить моє обличчя. Коли світило сонце, мені здавалося, що вона мене обіймає.
Якось, коли була злива і я все одно сидів на березі моря, побачив дівчинку, яка гуляла без парасольки.
– І хочеться ось це вам мокнути? – запитала у мене незнайомка.
– Самому у приміщенні теж не добре, а може Ви зможете скласти мені компанію?
– Я не проти, але якщо ваш будиночок ближче, ніж мій.
Таки дійсно, моя орендована квартира була значно ближче до моря, аніж квартира незнайомки Ірини.
– Нумо до мене, будемо багато говорити і пити чай.
Усі 3 дні ми були разом, бо дощ просто не вщухав.
Разом нам було так добре. Читали книги, дивилися фільми, слухали музику та говорили цілі ночі. Говорити було так легко, що навіть про дитячі моменти у яких ми були справжніми асранцями говорили.
Я зловив себе на думці, що можу закохатися у цю дивовижну дівчинку.
Розумів, що відпустка не вічна, ми роз’їдемося і все. Відносини припиняться та розірвуться.
Так, ми майже не говорили про стосунки і тему почуттів, ми просто були щасливі.
Коли ми роз’їжджалися, то не розпитали один в одного прізвищ, не обмінялися мобільними номерами і навіть не поцілувалися.
Ми стояли на пероні і дивилися один в одному в очі, що аж було видно наші душі.
Як тільки я повернувся у квартиру у своєму місті, то зрозумів, що моя туга за колишньою кудись раптово зникла, що більше можу вільно дихати і без неї.
Щоранку я тішуся, що можу ходити на роботу, які просто обожнюю, що маю прекрасний колектив, що вмію просто посміхатися, а не ходити з кам’яним виразом обличчя.
Чесно, я розумів і те, що з Іринкою доля мене ще зведе, ось тільки я не знав коли.
А влітку, до мене зателефонувала дівчина, яка раніше була надто важливою для мене, але вона зробила свій вибір і покинула мене.
– Привіт, все добре, не хвилюйся. Ти ж скучив за мною, правда? Я хочу до тебе.
Вирішив не тримати затяжної паузи і відповів:
– Час лікує, тому чекай і все мине.
Після цієї розмови з колишньою минуло приблизно 5 місяців, а у наш офіс працювати влаштувалася нова дівчинка.
– І так, шановні колеги, у нашому колективі нова людина! Я дуже прошу бути лояльними, адже дівчинка з іншого міста,
Бос вийшов за двері і покликав нового робітника.
Вгадайте хто це був.
Моя. Моя Іринка.
А ви вірите у такі подарунки долі?