Ще у молодості я дивилася на закоханих людей з мрійливими очима, бо хотіла собі так само.
Та з часом, коли я будувала свої плани на майбутнє, то у них майже і не було часу на романтику, хоча я дуже хотіла мати стабільну, милу сім’ю, де ти почуваєшся захищеною та в комфорті.
Чомусь, жодні з моїх стосунків не завершувалися успішним шлюбом, але заміж я таки вийшла. Щоправда, у 32 роки. Чоловік мій, Степан, трохи молодший за мене.
Степанко мій не є красунчиком, але разом живемо 15 років. Чесно, я досі його так віддано і не покохала.
Так, це був усвідомлений шлюб, бо як розумієте, я була дівчиною старшою. Самій бути взагалі не хотілося, тому і одружилася зі Степаном, а він дуже вірний і працьовитий.
Думаю, що багато хто мене зрозуміє. Ну ось самі розсудіть. Я жила від заробітної плати до наступної, взагалі не могла нічого відкласти для себе.
Народилася ж я у дуже маленькому селі, батьки мої колгоспники, тому і зарплата у них взагалі мізерна. Нам ніколи грошей не вистачало, а мені і досі так, бо після школи відразу пішла працювати і освіту не здобула.
А Степан дуже гарно себе зі мною поводив. Щиро зізнаюся, що ніколи навіть і не чула, і не бачила, аби так міцно хтось кохав свою дружину. Так, минуло вже 15 років, а я впевнена у тому, що мій чоловік навіть і не думав зраджувати мені, бо він поважає мене і цінує.
Та я. А що я. Живу з ним 15 років, теж поважаю його, але е кохаю, важко від цього на душі.
Скільки разів мої подружки рекомендували знайти собі того, з ким мені можна було на стороні почувати любов та пристрасть до когось.
Мені залишалося лише це все слухати, а допустити я такого не могла.
У мене є діти, чоловік, його батьки мене люблять.
Навіщо паплюжити своє життя?
А ви змогли б так, любі жінки? Чи все ж шукали кохання на стороні?