Ми були юними того дня, коли зустріли один одного. Марина була чудовою дівчиною, ми закохались, згодом одружились. У нас все було добре, цілих 5 років ми жили в щасті й достатку. Однак потім моє життя перевернулось. На роботі з’явилась нова працівниця, Оксанка. Я просто втратив голову, як хлопчисько. Не міг ні про що думати, крім неї, а до дружини більше нічого не відчував.
Я почекав пів року, думав, мине, але не минуло нічого. Я про все розказав Марині й захотів розлучитись. Було нелегко: скандали, крики, погрози, звинувачення. Друзі казали, що я здурів, дружина ж молода й гарна. Це було справді так, але я її більше не любив, тож не хотів їй псувати життя.
Тільки після цього я почав залицятись до Оксанки, і вона пішла мені назустріч. Ми були закоханими, швидко одружились, за рік в нас уже й синочок народився. Але життя не завжди яскраве й світле, тож доля підкинула нещастя: син сильно захворів, ми його привезли до лікарні, а там на чергуванні була Марина. Я просив її зробити усе, що тільки можна, я повзав перед нею на колінах. Артемчика успішно прооперували. Поки він був в реанімації, Марина подружилась з Оксанкою, були справжніми подружками. Вона навіть сама взялась за справу сина, сказала, що бере під свою відповідальність.
Після того, як Артем повністю одужав, його виписали. Син сам попросив, щоб його хресною мамою була Марина, а ми з дружиною погодились. У неї також все добре, вона заміжня і має донечку Олечку. Ми частенько зустрічались сім’ями, дітки завжди грались, а ми говорили про своє, доросле і батьківське. Минали роки, діти повиростали, закінчили школи й університети. І тут раптом приходять і кажуть, що зібрались одружуватись. Ми їх благословили, Марина з чоловіком також.
Хай у дітей все буде добре.
Неймовірна історія, чи не так?